Нестор Бабський – молодий львівський ватерполіст, член збірної України з водного поло, гравець львівського “Динамо”. У інтерв’ю хлопець розповів про свої перші кроки у цьому спорті, перехід у дорослу команду та власне бачення розвитку водного поло в Україні.
Несторе, у якому віці відбулося Ваше перше знайомство з водним поло?
У водне поло прийшов коли мені було одинадцять і от вже вісім років займаюся цією справою. Зазвичай діти приходять у віці 8-9 років, тому можна сказати, що відбулось це достатньо пізно. До водного поло були і футбол, і волейбол, і легка атлетика, і, звісно, плавання.
Чому ж зупинили свій вибір саме на цьому виді спорту?
На перше тренування в басейн мене привела мама. Далі вже було знайомство з хлопцями та перехід у спортивну школу на відділення водного поло. Все закрутилося дуже швидко і нікуди більше йти не хотілося.
Перехід від юнацьких змагань до дорослих дається важко?
Перш за все – інше оточення. Спочатку було трохи тяжко, адже замість однолітків бачиш біля себе старших дядьків. Та з часом спільна мова знаходиться і все стає на місця. Якихось інших проблем не виникало.
Всі люблять згадувати хороші моменти. Яка гра для вас є найбільш пам’ятною?
Навіть і не знаю… Мабуть, недавня гра за Суперкубок України, яка відбулася 29 вересня. Вдалося молодою командою перемогти «Динамо». Сподіваюся, що в моїй пам’яті ще достатньо місця для багатьох згадок про перемоги і трофеї, ще все попереду.
Ватерпольні воротарі – люди забобонні? Маєте свої передігрові ритуали?
Чогось оригінального немає. Лише перед початком матчу повинен торкнутися обох штанг. Перехрестився – і в гру.
Як з фінансовим аспектом? Зарплати ватерполіста в Україні вистачає на життя чи все ж у планах переїзд у закордонні клуби?
Звичайно, якби були пропозиції закордонних клубів, то не відмовився би, а розглянув. Але й в Україні не все так погано. Видно, що росте інтерес до водного поло, а з цим і сам вид спорту розвивається. Львів попереду всіх, і це не може не тішити. У Львові чимало дітей займаються водним поло, навіть чемпіонат Львівщини, якщо я не помиляюся, є.
З питань клубних до питань про збірну. Україна не змогла кваліфікуватися на чемпіонат Європи, чого не вистачило?
Виступали у відбірковій групі з Францією, Словаччиною та Білоруссю. Французи просто на голову сильніші, тут немає чого додати. У збірній Словаччини зібраний досвідчений та зіграний колектив, їм протистояти теж було дуже важко. Зі словаками пробували тягатися три періоди, однак на завершення не вистачило «фізики». А от Білорусь – команда приблизно нашого рівня. І поразка їм – підсумок індивідуальних помилок з нашої сторони. Якби було більше спарингів – можливо змогли би виступити краще. На тиждень збиралися у Львові на збори, де провели кілька спарингів з «Динамо». Потім були чотири дні у Кошице де провели контрольний матч з суперником, який не був в оптимальному складі.
Це був Ваш не перший виклик у збірну України. Чи пригадуєте як відреагували, коли вперше дізналися про потрапляння до національної команди?
Ще минулого року відіграв кілька матчів: проти Іспанії, Греції та Нідерландів. Сам виклик був неочікуваний. Одразу поїхали з командою в Грецію. Греки – топова збірна. То важко назвати грою, хіба що «грою в одні ворота». Був здивований високим рівнем суперників. Було класно за ними спостерігати, однак було би ще краще, якби могли грати з ними на рівних.
У чому головні відмінності між збірною України та представниками еліти світового водного поло?
У топових команд багато спарингів, виїздів. За один сезон може бути в рази більше ігор, ніж у нас. А це все згодом виражається у набутому досвіді, в ігровому тонусі. Та й умови у них, мабуть, куди кращі. Не варто забувати й про вік. Наша збірна зараз має лише кількох досвідчених гравців: Олександр Дядюра, Юрій Маметьєв та Володимир Войтенко. Ну і ще Олександр Абрамов, якому і 25 немає. Решта ж – хлопці 18-19 років. Поки що набиваємо ґулі та набираємось досвіду в міжнародних матчах.
Чому так мало дорослих гравців у збірній? Невже в Україні простіше зав’язати з водним поло, ніж продовжувати грати після 20-22 років?
Справді доводиться констатувати такий сумний факт. Якщо не переходиш кудись за кордон – часто постає питання про завершення виступів. І так закінчило чимало перспективних хлопців. З появою сім’ї з’ясовувалось, що прогодувати усіх на зарплату ватерполіста практично неможливо, от і йшли з басейну. Сподіваюся вже у найближчі роки ситуація зміниться на краще.
Доки, на Вашу думку, можна продовжувати виступи на хорошому рівні?
Є приклади, коли й до 40 років грають. От у минулому році за нас виступали Олег Добуш та Віктор Момот. Їм на двох 80 і, нам, хлопцям з училища стільки ж, правда на п’ятьох (сміється). Не можу точно відповісти про максимальний вік, але можу сказати, що найкращу гру ватерполісти зазвичай демонструють у віці від 25 до 30 років. Тож у мене ще все попереду.
Куди йдуть ватерполісти після того як завершують свої виступи?
По-різному буває. Найчастіше продовжують роботу вже як тренери. Або ж йдуть у бізнес, що так чи інакше пов’язаний зі спортом. Що ж до мене, то думаю, можливо і зарано ще, про тренерську роботу. Буду з воротарями працювати.
Наскільки водне поло травматичний вид спорту та чи є якісь специфічні травми?
Під водою зовсім інший світ: удари, щипання, переломи пальців. Тому можу сказати, що справді не найбезпечніший вид спорту. Основні ж травми – плечові. Багато працюємо над плечовим поясом, адже вони постійно напружені. Від цього, наприклад, постійні розтягнення.
Як побудований тренувальний процес?
Зал, плавання і робота з м’ячем – ось основи тренувального процесу ватерполіста.
У футболі жартують над гравцем, що з метра не влучив у порожні ворота. В баскетболі – якщо не закинув м’яч просто з-під кільця. Як стати предметом жартів серед ватерполістів?
Якщо з кількох метрів не попав у ворота чи влучив у перекладину – знай, що з тебе будуть підсміюватися. На щастя, для самих гравців таке трапляється нечасто. Що кажуть в таких випадках в якості виправдання? Що м’яч поганий (усміхається)
На завершення пропоную подумати над тим, як повинне розвиватися водне поло в Україні.
Перш за все – системність у підготовці та наявність у кожному великому місті басейну олімпійських стандартів. За таких умов з’явилися би і школи, і команди. Щоби мати можливість постійно працювати над самовдосконаленням, а не шукати години для оренди води. Наразі маємо одну схожу базу в Кам’янському, але там немає сильної команди. А хочеться схожих умов для Києва, Харкова, Львова чи Маріуполя. Будуть умови і фінансування – будуть спортсмени і результат.
Прес-служба ВК “Динамо”