Юрій Сидорович: «Кожен вніс свою частку в командну перемогу»


Наприкінці минулого тижня у Харкові завершився третій, фінальний етап першості України з водного поло 2018 року серед команд U-16, сформованих з гравців не старше 2002 року народження. Упродовж п’яти днів на водному майданчику харківського басейну СК «Політех» НТУ–ХПІ шість команд вели боротьбу за титул і три комплекти медалей. Інтрига зберігалася до останнього матчу турніру, в якому команда Львівського училища фізичної культури, обігравши першу збірну Харківської області з рахунком 10:6, стала переможцем. Повернувшись додому, старший тренер ЛУФК Юрій Сидорович поділився своїми враженнями від турніру та відповів на питання прес-служби ВК «Динамо» Львів. Втім, говорили не тільки про юнацьку першість…

– Коли твоя команда виграє перше місце, то результатом тренери завжди задоволені, – почав розмову Юрій Омелянович. – Інше питання, наскільки ти задоволений грою команди. Зрозуміло, що в цьому плані, особливо коли мова йде про юнацький спорт, претензій і до команди загалом, і до кожного гравця зокрема є чимало. Коли ж говорити конкретно про матчі фінального етапу в Харкові за нашою участю, то в першу чергу відзначу, що нам бракувало гармонії в грі команди. Але цьому є свої причини. Цієї осені ситуація склалася таким чином, що основні гравці нашої команди 2002 року народження більше грають, ніж тренуються – тож у них, як наслідок, накопичилася чимала втома. За останні місяці вони, окрім виступів в першості України, приймали участь у складі збірної України U-16 в цілій низці міжнародних турнірів, а також грали за команду ЛУФК у дорослому чемпіонаті Суперліги. А найголовніше, у нас перед фінальним туром було лише кілька тренувань. Але через різні обставини (навчання, хвороби, травми) ми так і не провели жодного заняття тим складом, що поїхав до Харкова – кожен раз один–два, а то й три гравці були відсутні на тренуванні. Зрозуміло, що про належну командну зіграність мова не могла йти.

– Довелося виправляти ситуацію вже в процесі ігор?

– Так в тому то й справа, що календар було складено таким чином, що вже в перший ігровий день на нас чекав чи не центральний матч першості. Ми почали фінальний тур матчем проти Ужгорода, з яким у нас була однакова кількість очок. Але закарпатці йшли першими, а ми другими, бо в очній грі на попередньому етапі ми їм поступилися. Тому, аби випередити Ужгород в турнірній таблиці і в подальшому не залежати від матчів конкурентів, нам слід було в них вигравати. Однак гра вийшла з детективним сюжетом…

– …початок якого був для вашої команди, як то кажуть, гірше не придумаєш.

– Так, причому не тільки початок. Перші два періоди ми грали… Навіть не знаю, в що ми грали, бо гру у водне поло це мало нагадувало. Відповідно, рахунок був не на нашу користь – причому ми в кінці другої чверті «горіли» 0:4. І лише незадовго до великої перерви «розмочили» рахунок. Але упродовж п’яти хвилин вдалося поговорити з хлопцями, дати кілька вказівок і гра змінилася – далі вже закидали м’ячі тільки ми. В результаті гра закінчилася внічию – 4:4, хоча в кінцівці ми могли й виграти. За 30 секунд до кінця матчу ми взяли тай-аут і мали шанс вирвати перемогу. Але для цього треба було зіграти гостро – йти на ризик, заробляти фол і вилучення в суперника, ну а далі розіграти зайвого. І тут, коли в майже програному матчі вольова перемога для нас стала цілком реальною, ми знову зіграли надто пасивно в передній лінії і фактично подарували нічию ужгородцям.

– У наступних іграх ви досить впевнено обіграли суперників.

– Це коли говорити про рахунок, а в грі помилок у нас вистачало так само. А перемагали ми головним чином завдяки кращій індивідуальній підготовці наших гравців. Тому перед заключним матчем, коли у нас з’явився шанс стати першими, в мене були деякі побоювання щодо гри проти першої збірної Харківської області. Харків’яни напередодні якраз і зіграли внічию з Ужгородом, тим самим подарувавши нам шанс поборотися за золоті медалі. І тут, у вирішальний момент мої гравці проявили себе з дуже хорошої сторони: незважаючи на усі негаразди, вони на вирішальну гру дуже добре налаштувалися і зізнаюся, з перших миттєвостей поєдинку я не сумнівався в нашій перемозі. Ми одразу взяли гру під свій контроль і три перших періоди повністю перегравали харків’ян. Фактично упродовж них ми й забезпечили собі перемогу. Четверту чверть, щоправда, ми віддали, але мінімально – 3:4. А після трьох періодів рахунок був 7:2 – ми вигравали п’ять м’ячів, тож за підсумок гри ми були спокійні. Тому й надали у заключній чверті ігровий час резервістам. Втім, відіграли вони достатньо добре, не дозволивши супернику навіть допустити думки про можливість камбеку. І взагалі хочу сказати, що на фінальному турнірі наша лава запасних проявила себе непогано. Звісно, завжди є ті, хто виносять основний тягар боротьби на своїх плечах. Але у нас кожен вніс свою частку в командну перемогу – відвертих туристів у складі не було, тож кожен цілком заслужив медаль чемпіона. І в цьому плані я хлопцями задоволений.

– Але святкувати перемогу в першості у вас часу немає – попереду другий тур дорослого чемпіонату України, де команда ЛУФК під вашою орудою наразі, як то кажуть, одною ногою вже у фінальній четвірці Суперліги. Виступ вашої команди на першому турі став справжньою «бомбою» турніру.

– Так, справді, часу не тільки на святкування, а й на відновлення у нас немає Адже половина, тобто усі основні гравці команди ЛУФК U-16 уже в середу (розмова відбулася в понеділок, 19-го листопада, одразу після тренування, що розпочалося о 15:00 – автор) відправляються на другий тур чемпіонату України в Кам’янське, де остаточно визначиться квартет команд, що продовжать боротьбу за медалі. А повертаючись до першого туру, я не скажу, що для мене наш виступ став приємною несподіванкою. Звичайно, коли я говоритиму, що сподівався на виграш у збірної Харківщини з рахунком 12:6, то це з моєї сторони буде лукавством. Але в те, що ми здатні не лише дати гідний бій харків’янам, а й відібрати в них очки (не тільки зіграти внічию, а й обіграти їх), я вірив, причому мої надії були цілком обґрунтованими. Адже усі гравці команди, від найстаршого – Романа Грищука і до наймолодшого – Чінгіза Агаджанова, за винятком Ігоря Кечеджи, є вихованцями ЛУФК і усі вони пройшли через мої руки. Тож я добре знаю потенціал кожного хлопця – його як сильні, так і слабкі сторони. А налаштовувати на гру їх особливо не було потреби – Роман і гравці 2000 та 2001 років народження достатньо насиділися на лаві запасних «Динамо» і вони дуже хотіли довести, що вміють грати у водне поло.

– А хлопці 2002–2003 років народження не «валили» гру?

– Ні. Зрозуміло, що результат повинні були робити старші – зрештою у них більше і майстерності, і сил. Адже в їхньому віці один, а тим більше два роки різниці – це суттєво. Однак, коли 16-ти і 15-ти річні хлопці виходили на майданчик, то в цілому з поставленими локальними завданнями вони справлялися достатньо успішно. Тож особливих провалів у наших іграх не виникало. Одним словом, приємно працювати з командою, в якій є насправді колектив однодумців і усі працюють на результат з повною самовіддачею.

– Чого очікуєте від другого туру? Багато хто вважає, що повторити результат першого – виграти чотири матчі з п’яти зіграних – вашій команді навряд чи вдасться.

– Подивимося. Звісно, ми розуміємо і я про це вже хлопцям казав, що відношення до нас буде зовсім іншим. Та ж команда Харківської області, напевне, думала до гри з нами, що серйозних проблем у них не виникне. Але ми налаштовуємося грати і боротися за позитивний результат в кожному матчі – і не тільки проти збірної Харківщини, а й з «Динамо» так само. Єдине, що мене турбує – ми знову фактично не маємо можливості тренуватися тим складом, яким гратимемо в матчах чемпіонату. Зате у нас є вже певний досвід. Ну а про результат зараз говорити не хочу, бо передматчеві розклади на папері – це одне, а власне сама гра – це зовсім інше. Як кажуть, тільки офіційні матчі покажуть, хто на що здатен, і хто чого заслуговує.

Прес-служба ВК «Динамо» Львів