Олександр Свіщов: «2018 рік видався неоднозначним»


Напередодні Нового, 2019-го року Президент ватерпольного клубу «Динамо» Львів Олександр Свіщов підвів підсумки календарного року, що минає, та поділився своїми думками щодо прийдешнього. При цьому Олександр Юрійович говорив не лише про виступи та гру «Динамо» в різноманітних турнірах на внутрішній і міжнародній аренах, а й про підготовку молодих гравців і тренерських кадрів, згадав про виступи національної збірної України у Світовій Лізі та розповів про стан справ з побудовою у Львові сучасного басейну.

Коли аналізувати минулий рік загалом, то він видався далеко не однозначним, тож відповідно і давати йому оцінку досить складно. Почався для нас 2018 рік досить добре. Можна сказати, що так само на мажорній ноті він і закінчується. Натомість середина року видалася не найкращою, а коли називати речі своїми іменами, то можна сказати, що команда її відверто провалила.

Про чемпіонство Суперліги сезону-2017/2018

Попередній сезон Суперліги ми розпочали з поразки в першому турі від збірної Харківщини, якій поступилися і в чемпіонатах України двох попередніх сезонів – 2015/2016 і 2016/2017. Але після тієї поразки на старті першості нам вдалося виправити ситуацію і в підсумку після дворічної перерви ми повернули собі титул чемпіонів Суперліги. Втім, за великим рахунком, я був задоволений тільки результатом. Все ж національний чемпіонат – це головне змагання на внутрішній арені, в якому нам вдалося здобути золоті медалі. Причому ми достроково гарантували собі перше місце, граючи останній, домашній тур уже в статусі чемпіонів. Звісно, і мене, і тренерів та гравців це порадувало – так само, як і наших вболівальників.

Натомість, коли говорити про гру, то тут питань було більше, ніж достатньо.

Зрозуміло, що я говорю, насамперед, про матчі проти збірної Харківщини, бо з іншими суперниками проблем не могло бути апріорі – надто вже великою є різниця у класі. А в іграх проти слобожанців ми часто провалювали ту чи іншу частину матчу. Зокрема, вимальовувалася тенденція, що ми погано починали поєдинок – можна сказати, з якихось причин дуже важко входили в гру, довго «розкачувалися». Втім завдяки, як я вважаю, більш високому рівню майстерності наших ватерполістів та кращій їхній функціональній готовності в підсумку нам вдавалося переломити хід подій на майданчику на нашу користь. Та ще раз наголошу: фактично жоден матч нам так і не вдалося зіграти на належному рівні від початку до його закінчення.

Також скажу про те, що по завершенні минулого сезону було чимало розмов стосовно того, що попередні два роки ми також вигравали регулярний сезон, що тривав шість турів, але в іграх плей-оф до трьох перемог і в 2016, і в 2017 роках ми поступалися збірній Харківської області. Цього року плей-оф не було. Відтак дехто почав говорити про те, що, якби вони були, то невідомо, чи нам би вдалося повернути собі чемпіонство. Я на це відповім так: чемпіонат – це змагання, яке визначає найсильнішу команду упродовж усього сезону, а не серії матчів, які тривають менше, ніж два тижні. А для стикових матчів, де доля трофею вирішується в одному або двох іграх, є Кубок України та Суперкубок.

Про поразку у фіналі Кубка України-2018

«Фінал чотирьох» Кубка України проводився невдовзі після завершення чемпіонату Суперліги. На нього і ми, і наш основний суперник – збірна Харківщини, заявили по три легіонери. У фінальній грі ми зіграли дуже слабко і, можна сказати, що не просто програли, а суперник нас «виніс» – задовго до завершення поєдинку було зрозуміло, що Кубок ми програли.

Чому так трапилося? Думаю, зіграла свою роль надмірна самовпевненість наших гравців, з одного боку. А з іншої сторони, наші хлопці з українським паспортом вже аж занадто сильно понадіялися на легіонерів. Мовляв, прийшли дядьки, які гарантовано забезпечать нам перемогу. Але й не усі легіонери зіграли так, як ми очікували. На високому рівні відіграв лише Мартін Фамера. Інші – очікувань не виправдали. Щоправда, заради справедливості треба сказати, що Марко Мартініч грав із травмою плеча, а це не могло не позначитися на влучності та силі його кидків.

Та найбільше претензій ми мали саме до українців. Переглядаючи разом із тренерами цей матч на відео, ми підрахували, що наші провідні гравці, які формують кістяк збірної України, усі без винятку в тому фінальному кубковому матчі зробили більше помилок, ніж за всі поєдинки проти харків’ян у Суперлізі разом узяті.

Також треба сказати й про те, що тодішній наставник харків’ян Сергій Колточихін тактично повністю переграв нашого тренера Олексія Шведова. Утім, нічого дивного у цьому немає. Шведов лише починає свою тренерську кар’єру, а Колточихін – найбільш досвідчений вітчизняний тренер, який очолював харківську команду уже кілька десятиліть. До того ж, Шведов свого часу грав під наставництвом Колточихіна. Тож той чудово знав погляди нашого молодого тренера і в тактичному плані повністю його. Тому це була тренерська перемога харківської команди, яка стала хорошим уроком, як для гравців, так і для тренерів «Динамо».

Про участь в Лізі чемпіонів-2018/2019

Коли розпочався сезон-2017/2018, я пообіцяв хлопцям, що в разі повернення чемпіонства ми заявимося в єврокубки. «Золото» Суперліги ми здобули, тому і заявилися в Лігу чемпіонів, повернувшись на євроарену після двадцятирічної перерви. Зрозуміло, що вже сам факт участі української команди у такому престижному турнірі – це позитивний момент. Однак завдання ми не виконали і винні в цьому тільки ми самі. Серед шести команд, аби вийти в другий етап, потрібно було посісти місце, не нижче четвертого. Вважаю, що ми повинні були його завоювати. Адже що ми влітку добре підсилилися і провели повноцінну підготовку упродовж літніх зборів. Та вийти в другий етап Ліги Чемпіонів нам не вдалося.

В іграх з італійцями та французами ми помітно поступалися суперникам, але ті матчі були корисними з огляду на те, що наші гравці на власній шкурі відчули, що таке сучасне ватерполо світового рівня. Небагато шансів у нас було і в матчі з господарями – румунською командою. Хоча той поєдинок ми почали достатньо добре, але в підсумку програли. Причин було дві. Перша: ми грали в перший ігровий день після важкої дороги, тож десь забракло сил. А по-друге, в ключовий момент у середині гри, коли ще нічого не було зрозуміло, не реалізували кілька своїх моментів і тут же пропустили гол у свої ворота, який трохи надломив наших гравців у психологічному плані. Тож, аби вийти далі, нам потрібно було перемагати в матчах проти грузинів та турків.

З командою «Тбілісі» ми розпочали, як це частенько трапляється в іграх із харків’янами в Суперлізі, з того, що пропустили два м’ячі. Але заспокоїлися і поступово вирівняли гру. А далі почали грати в своє водне поло, тож в підсумку зусиллями як наших легіонерів, так і гравців з українським паспортом, зуміли здобути досить впевнену перемогу.

Доля путівки у другий етап вирішувалася в матчі з турками. Причому нам треба було лише перемагати, а суперника влаштовувала й нічия. І знову ми програли через те, що наші гравці з українським паспортом надто сильно надіялися на легіонерів. У турків, як і в нас, провідними гравцями є саме гравці з-за кордону. У нас – три хорвати, а в них – чорногорець Дамір Буріч і грек Хрістодулос Коломвос. Останній є одним з найкращих стовпів світового ватерполо. У минулому році саме завдяки йому «Олімпіакос» виграв Лігу Чемпіонів. Улітку він перейшов у турецьку «Енку» і саме він та Буріч є головною ударною силою чемпіонів Туреччини. Зокрема, в усіх попередніх іграх саме вони закидали левову частку голів, тож зрозуміло, що на установці наші тренери дали завдання гравцям нейтралізувати цей дует. Одразу скажу, що з цією проблемою в обороні ми впоралися дуже добре. Буріч, щоправда, закинув два м’ячі, а от грек, який в попередніх іграх щоразу забивав по чотири–п’ять голів, з нами не зробив цього жодного разу. Більше того, у нього і шансів майже не було – наші захисники не дозволяли йому кидати по воротах. Однак турки також дуже щільно грали проти наших хорватів, тож в атаці і в них, і в нас, вирішувати долю матчу повинні були свої гравці, а не легіонери. І ось тут наші хлопці, які є достатньо досвідченими гравцями (майже кожному з них 28 – 30 років) і лідерами збірної України, знову не змогли зробити те, чого ми від них вимагали. Говорю про гру в тому матчі Олександра Дядюри, Володимира Войтенка, Юрія Мамєтьєва, Владислава Бабаєнка і Максима Раткова, а також дії харків’ян Микити Апостола та Олександра Абрамова, яких ми взяли для підсилення на Лігу Чемпіонів. Знову, коли від них вимагалося проявити свої найкращі якості й забезпечити потрібний результат, вони цього зробити не змогли. Натомість у турків гру взяли на себе молоді їхні гравці, один з яких (мова йде про Берке Кан Ялкіна) закинули нам три м’ячі. У підсумку ми зазнали прикрої поразки з мінімальни рахунком 8:9, якої, як на мене, не повинно було бути. Я в цьому переконаний і зараз, бо вважаю, що і рівень майстерності наших гравців, і їхній потенціал вищий, ніж у турецької команди. Але що з того? У потрібний момент ми не змогли досягти потрібного результату.

Про поразку у Суперкубку-2018

Поєдинок за Суперкубок відбувся через два тижні після повернення з Румунії, з кваліфікації Ліги Чемпіонів. Здавалося, команда відійшла вже від поразки в емоційному плані, повністю відновилася функціонально після важких матчів єврокубків, тож зробить усе, щоб реабілітуватися за невдачу у Брашові і залишити Суперкубок у Львові. Зізнаюся відверто, що я не мав ніяких сумнівів у нашій перемозі. Адже у нас помітно більш високий рівень майстерності гравців. Мала датися взнаки й ігрова практика на Лізі Чемпіонів і досвід, придбаний в Румунії. До того ж збірна Харківщини проводила лише свій перший офіційний поєдинок у новому сезоні. Не можна забувати й про зміну головного тренера у слобожанців.

Одним словом, ніби все говорило про те, що у суперника немає ніяких шансів нас обіграти. Та реалії життя виявилися зовсім іншими – ми знову програли і скажу, що для мене особисто це був найбільш болючий момент у 2018 році. Схоже, наші ватерполісти ще до матчу вирішили, що трофей у них в кишені. Налаштування було таким, ніби ми приїхали до Харкова на екскурсію, а не на гру, яка є вирішальною і помилки в якій уже не буде шансу виправити. Натомість харків’яни, яким не було чого втрачати, вийшли на гру, як на найважливіший матч свого життя – причому такий настрій був у кожного їхнього гравця. Звичайно, можна сказати, що це ми самі програли Суперкубок, але однозначно треба відзначити, що наші суперники за рахунок максимальної концентрації, повної, причому навіть не сто-, а двістівідсоткової самовіддачі, справжньої згуртованості та неймовірного бажання зуміли нас обіграти.

Про заявку на Суперлігу-2018/2019 команди ЛУФК

Проаналізувавши наші невдачі, ми прийшли до висновку, що наближається час омолодження команди. Але для цього потрібно вводити в основний склад не просто молодих хлопців з хорошим потенціалом, а гравців, які вже мають за плечима певний досвід виступів на найвищому рівні і в яких сформована психологія переможців.

У нас в команді «Динамо» була ціла група гравців віком 16–17 років, які мали хороші задатки. Однак подібна ситуація була й раніше. Зокрема, кілька сезонів тому в нас було по п’ять–шість гравців спочатку 1994–1996 років народження, а згодом 1997–1999. Саме наші вихованці складали кістяк юнацьких і юніорських збірних України. Однак ми їх усіх, за винятком Романа Грищука, втратили, бо вони елементарно пересиділи за спинами лідерів.

Аби знову не стати на ті самі граблі, ми вирішили в цьому сезоні провести експеримент – заявити в Суперлігу команду Львівського училища фізичної культури, в якій окрім вище згаданого 22-річного Романа Грищука, грають хлопці 2000–2003 років народження. Тепер у нашої молоді немає старших дядьків, які будуть робити результат. А завдання перед ними було поставлено конкретне: мінімум – пробитися за підсумками двох турів до фінальної четвірки; максимум – здобути медалі. І як вибачите, з першою частиною завдання вони вже впоралися, причому зробили це більше, ніж впевнено. Та й завоювання медалей є цілком реальним, причому навіть не бронзового, а срібного комплекту. Буду відвертим, такий виступ команди ЛУФК став приємним сюрпризом, а мене, як президента клубу, дуже втішив і він додає багато позитиву й віри у майбутнє команди та мотивує дуже сильно до роботи.

За рахунок чого це стало можливим? Хлопці разом тренуються і грають уже кілька років, тож у них добре поставлена командна гра як в атаці, так і в обороні, та й розуміють вони один одного, що називається, з півслова. Дуже важливо і те, що їх зараз тренує Юрій Сидорович, який долучився до роботи практично із кожним з них з моменту поступлення на навчання в ЛУФК. Юрій Омелянович – фахівець дуже кваліфікований, має великий тренерський досвід роботи саме з молоддю, до якої він вміє знаходити індивідуальний підхід. Та і як гравець він свого часу багато років виступав на найвищому рівні.

Дуже важливо, що в цих хлопців є уже сформованою психологія переможців. Адже вони з плином часу вигравали практично усі турніри першості України в кожній з вікових категорій – U-14, U-16, U-18, Вища ліга… Вони знають, що вони найсильніші в країні серед своїх одноліток. А тепер доводять, що вміють грати та перемагати і в матчах проти дорослих команд.

Звичайно, перемоги команди ЛУФК над збірною Харківщини в двох зіграних турах Суперліги стали справжньою сенсацією. Допускаю, що в першій грі слобожанці недооцінили десь молоду команду – вважали, що обіграють їх без особливих проблем. Однак програвши перший період 1:6, харків’яни на чолі з Апостолом та Абрамовим так нічого змінити й не спромоглися. Більше того, підсумкова перевага ЛУФК зросла до шести м’ячів – 12:6. Цей поєдинок, як засвідчив другий тур, мав дуже велике психологічне значення. Багато хто казав, що вдруге обіграти харків’ян підопічним Юрія Сидоровича не вийде. Та сама гра засвідчила, що це не так. Схоже, обігравши збірну Харківщини з Апостолом і Абрамовим у складі, молоді львів’яни вирішили, що без них вони просто не мають права відпускати слобожанців. Важливо, що впевненість юних гравців ЛУФК не переросла у самовпевненість. Ми це наочно побачили у грі другого туру, в якій «дитячий садочок» Юрія Сидоровича знову обіграв збірну Харківщини. Причому відчувши свою безпорадність у протистоянні з «дітлахами», у деяких харківських гравців відверто здали нерви і підсумку вони зійшли з поля…

Про гру «Динамо» у поточній Суперлізі говорити нічого не буду, бо тут усе зрозуміло. Адже цілком ймовірно, що вже після третього туру ми фактично забезпечимо собі чемпіонство. А після четвертого можемо й офіційно гарантувати собі «золото». Тому найбільша інтрига нинішнього чемпіонату – хто стане срібним призером.

Про легіонерів

Як і в минулому сезоні, у нас зараз грають троє легіонерів – усі з Хорватії. Щоправда, Марко Мартініч, єдиний хто залишився з минулорічного тріо, зараз поїхав до Італії і якщо він там підпише контракт з одним із тамтешніх клубів, то у нас він більше не гратиме. Наразі ще нічого не відомо, але за інформацією, яка є в нашому клубі, усе має вирішитися до середини січня.

Що ж до двох інших хорватів – Срджана Антонієвіча та Юре Марельї, то ними я цілком задоволений. Обидва дуже досвідчені гравці, які багато в чому визначають гру нашої команди і приносять величезну користь, передаючи досвід нашим молодим ватерполістам. Важливо, що і Срджан, і Юре – справжні професіонали, які є чудовим прикладом для наших молодих гравців, як на тренуваннях і в іграх, так й у побуті. Адже професіонал повинен думати про водне поло, як про свою роботу, не тільки на тренуваннях і під час матчів, а бути ним 24 години на добу – знати і пам’ятати, як харчуватися, як відпочивати та відновлюватися, як готуватися до матчів, що й коли можна робити тощо.

Окремо хочу сказати про Юре Марелью, який дуже багато допомагає нашим тренерам. Він постійно проводить індивідуальні заняття з нашими захисниками та стовпами. Зокрема, саме завдяки йому помітно додав у грі наш молодий стовп, 18-річний Орест Джура. Також Юре має розроблені ним програми підготовки юних ватерполістів, починаючи з наймолодшого віку – хлопчаків, яким по шість–вісім років. Своїми знаннями він ділиться з нашими дитячими тренерами, за що ми йому щиро вдячні. Також у нас є домовленість, що навіть по завершенні контракту ми продовжимо з ним співпрацю у цьому напрямку. Плануємо відправляти на стажування в Хорватію наших захисників та центральних нападників (стовпів), аби вони там тренувалися та набиралися досвіду і підвищували свою майстерність в місцевих провідних клубах під наглядом Юре.

Про виступи національної збірної України в Світовій Лізі

Ми багато років майже не виступали на міжнародному рівні, можна сказати, варилися у власному соку. Раз у два роки грали в кваліфікації чемпіонату Європи, не попадали на фінальну частину і на цьому все. Тому рішення заявити національну збірну України на Світову Лігу, так само як і участь «Динамо» в Лізі Чемпіонів – це однозначно крок вперед. Адже тепер наша збірна може реально оцінити свій рівень, а тренери наочно можуть побачити, у якому напрямку їм слід працювати.

Зрозуміло, що потрапивши в одну групу з Іспанією, Грецією та Голландією, розраховувати на позитивний результат ми не можемо в принципі. Адже іспанці і греки – це команди світового топ-рівня, в поєдинках проти яких нам нічого не світить. Помітно поступаємося ми й голландцям, які є хорошим, міцним середнячком європейського масштабу.

Коли ж говорити про склад збірної, то необхідно його омолоджувати: поступово підтягувати по три–чотири молодих гравці, аби вони набиралися досвіду і зростали в ігровому плані. Зараз у нас є дві проблемні позиції. В останній грі проти греків не було Олександра Абрамова, який відправився за кордон. І ми одразу відчули, наскільки проблемною є позиція центрального захисника – на жаль, інші вітчизняні виконавці на цій позиції й близько не стоять у порівнянні з Абрамовим. Є проблема і на позиції нападника – у Володимира Войтенка наразі немає гідної заміни. Так, є талановитий Орест Джура, про якого я вже згадував вище. Однак він ще дуже молодий, а позиція стовпа на рівні збірних – це місце на майданчику для мужиків, а не для юних гравців. Оресту треба ще набрати ваги, як в прямому значенні слова, так і в переносному.

Головний висновок, який можна зробити після першого кола матчів Світової Ліги, це те, що ми граємо не в сучасне водне поло. Ми діємо, як це робили й два, а то й три десятки років тому – пливемо вперед і чекаємо, коли нам передасть м’яч оборона. А зараз у світі ніхто не чекає на м’яч, а йде на нього, аби зіграти на випередження. Швидкість дуже висока, так само, як і командний пресинг. Ми бачили, як наша збірна в іграх проти Іспанії та Греції по цілому періоду не могла довести в атаці справу до кидка по воротах суперника. Те саме ми спостерігали і в поєдинках «Динамо» у Лізі Чемпіонів проти клубів з Італії та Франції.

Про розвиток дитячого водного поло та побудову басейну у Львові

Збірна і клуби – це, звичайно, важливо. Але вони сильними ніколи не стануть, коли не буде належної уваги до розвитку дитячого водного поло. Буду говорити про стан справ дитячого ватерполо у Львові. Вважаю, що зараз у Львові справжній ватерпольний бум. Адже бажаючих займатися цим видом спорту дуже багато. Але проблема одна – немає достатньої кількості води, аби прийняти усіх бажаючих, а головне, забезпечити їх необхідними умовами для занять. Тому не всі можуть потрапити в секції водного поло. Доходить до того, що деякі батьки за звичкою шукають блат, аби їхня дитина займалася водним поло.

Коли говорити про тренерські кадри, то тут своя проблема. У нас є багато молодих, талановитих тренерів, які можуть стати справжніми фахівцями своєї справи. Але біда в тому, що вони не володіють сучасними методиками підготовки юних ватерполістів, тренуючи, як ми вже казали, по-старому. Тому зараз ми працюємо над тим, аби вирішити це питання і змінити якість роботи наших дитячих тренерів.

Про співпрацю в цьому плані з Юре Марельєю я вже розповідав. Але ми уже співпрацюємо і з FINA (Міжнародна аматорська федерація плавання), яка в 2019 році планує розпочати проводити міжнародні тренерські семінари саме по роботі дитячих тренерів, у тому числі й з водного поло. Ми плануємо влітку провести у Львові такий семінар для дитячих наставників з усієї України. Львів ми обрали не випадково – іноземці із задоволенням люблять відвідувати місто Лева та й добиратися до нього усім доволі зручно. Адже у столиці Галичини є сучасний міжнародний аеропорт та оновлений залізничний вокзал.

Тепер про побудову басейну для водного поло у Львові. Уже багато часу про це точаться розмови, але поки що результату немає. Однак я вірю, що до 2020-го року ми це питання закриємо. Зараз є три–чотири варіанти його вирішення. Над кожним з них ми працюємо і вже найближчим часом має бути прийнято рішення – де і за яким проектом його будуть будувати. Сподіваюся, що саме будівництво також не затягнеться.

Тож впевнений, що з розвитком дитячого водного поло у нас у Львові та в Україні загалом усе буде гаразд. Головне, щоб ми не втрачали юних талановитих гравців при переході в доросле водне поло і щоб їм було місце де грати у вітчизняних клубах.

Прес-служба ВК «Динамо» Львів